Тут історія і сучасність сплели свій вінок

AVB |
Декор-композиція палацу Побувати в Золочеві потрібно неодмінно! По-перше, це місто входить в українську «Золоту підкову», що складається з чудових ренесансних палаців. По-друге, тут уміють жити неквапливо.

Золочів — місто невелике, чисте і якесь дуже доладне. Простора площа, ратуша, монастир Василіан, три храми. Невисокі будиночки — руді, зелені, рожеві. У дворах цвітуть вишні, дрімає на ослонах тиша, ситі коти ліниво гріються на сонечку. Тут мимоволі переймаєшся впевненістю, що коли Господь створював час, то створив його вдосталь. У всякому разі для того, щоб весняним днем прогулятися із задоволенням.

джерело: Українське Слово (Олександр Семеренко)
www.ukrslovo.com.ua/work/archive/2007/27/26.html

Знайомтесь! Археологи свідчать: вже у 1180 році на цьому місці існувало місто Радече — попередник Золочева. А про самий Золочів історики відшукали письмові згадки, датовані початком XV століття. Завдяки зручному розташуванню місто швидко стало важливим торговим центром і в 1523 році одержало Магдебурзьке право. Місто росло, торгувало і захищалось. У 1672 р. його захопили турки, щоправда ненадовго. А в 1705-му розграбували шведи. Найцивілізованішими загарбниками виявилися австрійці — вони не тільки руйнували, а й будували. Тож із 1782 року австрійський Золочів став центром округи.

Три ангелики Протягом ста років через місто про-йшла залізниця. А поруч, у селі Сасів, збудували водолікарню, до якої приїжджав навіть імператор Франц-Йосип. Місто стало молодим куточком імперії. Сюди потягнулися заможні люди не тільки відпочивати, а й жити. Дивно те — курортний колорит. Ще в XI столітті на місці міських валів були розбиті прогулянкові сквери — так звані «спацери», за подобою віденських і краківських. І нехай темп життя все прискорюється, місцеві жителі, проте, знаходять час для неквапливих прогулянок і ґрунтовних перемовок. Вплив польської й австрійської моди в Золочеві відчутно досі — ненав’язливий, як тиха мелодія. Як, наприклад, у старому центрі, де панує неповторний, примхливий модерн.

Недільним ранком вулиці міста переповнені охайно вдягненими людьми. Особливо гарні діти — хлопчики, що нагадують Тома Сойєра в «недільному костюмі», і дівчатка з величезними капроновими бантами. А похід у церкву — то справа сімейна і дуже важлива. Історія «розподілу» храмів будівель міста схожа на вузол-головоломку. Так, у 1624 році в Золочеві з’явився римсько-католицький костел, що у 1838 році став греко-католицькою церквою Воскресіння Господнього. Католикам дістався костел піарів, який після скасування ордену з 1788 до 1828 року служив магазином. Найстаріший храм Золочева — церква св. Миколи — за свою чотирьохсотрічну історію змінював не тільки конфесії, а й зовнішній вигляд. Однак із першого погляду ясно, що споконвіку храми споруджувалися і як оборонні об’єкти та входили у фортифікаційну систему міста. У XVIII столітті вони набули барочного декору, а в Миколаївському храмі з’явився розкішний різьблений іконостас роботи львівських майстрів. Особливо гарні тут скульптури Адама та Єви, прикуті ланцюгом до земної кулі. Але, збираючись до храму, візьміть до уваги: під час служби заходити всередину неетично. Спізнілі парафіяни слухають проповідь зовні, за відчиненими дверима. Тож поважайте традицію!

Із центру міста до замка — рукою подати. На невисокій гірці Купина, при впадінні річки Золочівки у Млинівку, вивершуються кам’яні стіни золочівської твердині. У XVII столітті його збудував невідомий архітектор на замовлення власника цих земель Марка Собеського. Того самого, про якого говорили, що в поході пан Марко рівноцінний усьому загонові.

І справді, цей Марко, дід польського короля Яна III, особисто дуже добре розумівся у військовій справі, і тому замок вибудував за останнім словом тодішньої фортифікаційної науки: невеликий, але бездоганний — оточений високими валами, укріплений тесаними кам’яними плитами. Чітко проглядаються п’ятикутні бастіони з оглядовими башточками. Завдяки такій формі бастіонів довкола замку не було так званого «мертвого поля». Увесь простір гарно прострілювався, що дозволяло захисникам утримувати супротивника на відстані. Ті ж, хто ховався в замку на час облоги, могли почуватися досить упевнено: на кожнім бастіоні було по вісім гармат. А ще для оборони використовували воду: підняттям шлюзів можна було затопити всю округу разом із нападниками. Але цікава тут не тільки система захисту. Усередині — на подив затишний двір. Схоже, Собеські зналися не тільки на війні, а й на комфорті.

Коментувати