Золочів мовчить

AVB |
Матвій Вайсберґ. Вихід (1989; Ґалерея Дробецки, Чикаґо) У березні 2003 року молода киянка поїхала до Золочева. Вона вже бувала в Галичині, знала про лиходійства радянської влади 1939–1941 років, вслухалася в розповіді колишнього в’язня, який, іще юнаком ставши зв’язковим УПА, пробув за це вісім років у Сибіру. Але тільки в Золочеві почула вона від американського професора, якого супроводила як перекладачка, що там улітку 1941 року лютував погром, що українські та польські мешканці міста били, грабували й убивали єврейських мешканців...
джерело: КРИТИКА (Марко Царинник)
www.krytyka.kiev.ua/articles/s.5_10_2005.html

У статті «Вони жили серед нас?» (Критика, 2005, ч. 4) Софія Грачова – вона та киянка, про яку мова, – бореться з болісним усвідомленням: у місцях, де відбулися галицькі погроми, про них ніщо не нагадує, і тільки зі старих фотографій можна збагнути, що в золочівському замку, де скоєно найжорстокіший злочин, туристи ступають по останках.

Хоча існує документація в російських, польських, українських, німецьких, ізраїльських і американських архівах, хоча зростає мемуарна і дослідницька література і хоча перебіг трьох найкривавіших погромів – у Львові, Золочеві й Тернополі – можна відтворити сьогодні майже година за годиною, навіть спеціялісти погано розуміють, як вони відбувалися. Ось яким був золочівський погром.

***

О п’ятій ранку 22 червня 1941 року золочів’яни зірвалися на ноги: над ними гуділи літаки й навколо вибухали бомби. Того дня заведено комендантську годину, заборонено світити світло та з’являтися на вулиці після шостої години. Упродовж наступного тижня енкаведисти щоночі заходили до жител і забирали чоловіків, але часом також жінок і юнаків, запевняючи родичів, що затримані повернуться, коли з’ясуються якісь подробиці. Але затримані не поверталися. Люди, які жили поблизу в’язниці НКВД, приміщеної в замку з XVII сторіччя на південно-східній околиці міста, підозрювали, що торохтіння тракторів на подвір’ї заглушувало постріли.

Під кінець червня місто знемагало від майже постійного бомбування. На ранок 1 липня нальоти люфтвафе припинилися, і червоноармійські танки відгуркотіли на схід. На узбіччях і в кущах конали бійці. Після півгодинної тиші знову загули танки – тепер уже німецькі. Золочів’яни кинулися до в’язниці – першими були хлопці, які вилізли на дерево коло валу, стрибнули на подвір’я – і знайшли трупи закатованих в’язнів.

Владу перебрав німецький військовий комендант, який заборонив євреям покидати місто. Коли дехто побіг грабувати крамниці, солдати застрелили кількох грабіжників. Але для більшости золочів’ян перший день окупації був спокійний.

Одначе наступного дня сталося дві фатальних події.
Серед військових частин, які ринули в Україну після 22 червня, була 5-а панцирна дивізія СС «Вікінґ». Офіцери й рядові були переважно німці, але з ними служило чимало «германських» добровольців – голандців, фламандців, норвежців, данців і фінів. Деякі частини дивізії, ймовірно, брали участь у погромі у Львові 1 липня, а інші, вислані патрулювати східні межі міста й не пропускати втікачів, скористалися завданням, щоб полювати на євреїв. Об одинадцятій ранку 2 липня неподалік села Словіта, що лежить на шляху між Львовом і Золочевом, загинув полковник Гільмар Векерле, командир полку «Вестлянд».

Ветерани дивізії по-різному пригадують смерть Векерле. Дехто каже, що його вбив снайпер, який зачаївся в Словіті, коли Векерле інспектував захоплену зброю. Дехто твердить, що його застрелив червоноармієць, який сидів у розбитому танку, коли Векерле відчинив люк. Хай там як, але солдати впіймали й негайно повісили винуватця.

Вістка про вбивство улюбленого командира розлютила есесівців. На вечірній перекличці солдатам прочитано наказ: Векерле вбив єврей, і відтепер євреїв можна було стріляти без попередження. «Це був початок, – свідчив ветеран дивізії після війни, – участи частини в програмі винищення євреїв».

А пополудні українці зібралися в казині, яке правило за центр українського життя в Золочеві, щоб обговорити вбивства у в’язниці. Після втечі більшовиків у камерах і ямах знайдено від 649 до 752 трупів.

Громадяни, які прийшли на збори, не цікавилися тим, що вбивці втекли. Їм було байдуже до того, що серед жертв були євреї, а серед енкаведистів росіяни й українці. Свою лють золочів’яни спрямовували на євреїв. Усіх євреїв. Збори обрали тимчасовий виконавчий комітет із тридцяти осіб і ухвалили резолюцію: в убивстві в’язнів винні євреї. Комітет вислав делеґацію до німецького командування просити дозволу на відплатну акцію. Німці дозвіл дали.

О сьомій ранку 3 липня озброєні солдати дивізії «Вікінґ» і місцеві помічники, найчастіше хлопці, яким часом було ледве дванадцять-тринадцять років, заходилися виганяти євреїв порядкувати вулиці й розкопувати останки розстріляних в’язнів у замку. Есесівці й цивільні били євреїв, а перед брамою замку гнали їх між двома рядами солдатів і знову били. На подвір’ї солдати відділяли жінок і дітей від чоловіків і шикували їх під стінами. Чоловіків вони заганяли в яму, в якій лежали жертви НКВД, і змушували голіруч викопувати їх, розкладати й обчищати для впізнання.

Деякі українці та поляки були певні, що євреї пособляли вбивцям із НКВД. Деякі євреї не мали сумніву, що українці діяли як п’ята колона. Мешканець Золочева Сало Альтман твердив згодом, що українці нападали на росіян і подавали радіосиґнали німецьким повітряним силам. Щоб припинити цю зрадницьку діяльність, совєти заарештували й убили українських інтеліґентів. «День помсти» за вбивство призначено на 3 липня:

Нащадки Хмельницького й Петлюри виявилися гідними своїх нацистських покровителів. Озброєний сокирами, лопатами, залізними палицями, молотками й вогнепальною зброєю натовп штурмував усі єврейські вулиці й будинки і витягав мешканців на вулицю. <...> Коли хвиля терору нарешті притихла, знайдено людей, яких утоплено в убиральнях. Декому відрубано голову. Група негідників упіймала рабина Еленберґа, прив’язала його до мотоцикла і потягнула вулицею. Висолопивши язика, рабин біг за мотоциклом на радість і дикий сміх вуличних хлопчиськ. Коли мотоцикл набрав швидкости, преподобний старець упав з виснаження, і його тіло, понівечене й невпізнанне, волочилося вулицею.

Есесівці спускалися й на села навколо Золочева. До Словіти опівдні прибула сьома рота полку «Вестлянд» «відплатити» за те, що село дало притулок убивці Векерле. Відплату обмежено до євреїв. Солдати схопили тридцять шість чоловіків, поставили їх у три ряди і забрали в них документи й гроші. Жбурнувши банкноти на землю, солдати повеліли селянам, які придивлялися до цієї сцени, стати навпроти. На сиґнал від офіцера селяни кинулися на гроші.

Обіч дороги лежав здохлий кінь. Солдати скомандували євреям закопати коняку, але дали тільки дві або три лопати, і більшості довелося рити руками. Викопавши яму, євреї звалили туди труп і почали засипати землею. Роботу припинив унтер-офіцер, який дав наказ євреям знову стати в три ряди, роздягнутися до кальсонів і скласти одяг на купи.

Поки селяни примірювали його й ділили, есесівці видали євреям лопати та ломи і змусили бігати з ними, а потім і з важкими каменями, туди й сюди, вдаючи, ніби стріляють один в одного. Муштра тривала майже три години, і євреї виснажилися. Усі знали, що їх чекало.

Есесівці скомандували, щоб євреї викопали яму. Векерле було застрелено в обличчя, і командир роти наказав першим п’ятьом євреям стати над ямою обличчями до солдатів. Кожен кат пустив чергу куль. До могили приступили ще п’ятеро. Перед убивцями зростала гірка закривавленх трупів, і останні жертви ледве перелізли через них. Аби впевнитися, що вбито всіх, есесівці пустили ще декілька черг. Опісля солдатів із розстрільної команди частували в штабі цигарками й коньяком.

У замку, коли трупи було розкладено на подвір’ї та сяк-так обчищено, солдати розставили кулемети й націлили їх на чоловіків, які щулилися на дні ями. Євреї зрозуміли, що загинуть. Залунали вигуки «Шма Ісраєль!». На команду «Feuer!» есесівці почали страту.

Пополудні того дня вістка про жахіття в замку й у місті дійшла до підполковника Гельмута Ґроскурта, старшого штабного офіцера 295-ї піхотної дивізії. Син пастора й антинацист, Ґроскурт не схвалював нацистської політики щодо євреїв і вже долучився до змови проти Гітлера. Місяцем пізніше він завдав собі клопоту з начальством скаргою про вбивство єврейських дітей у Білій Церкві. У Золочеві Ґроскурт сповістив міського коменданта про заворушення і застеріг, що вони загрожують німецькій безпеці. Комендант погодився і дав наказ полковникові Отто Корфесові навести порядок. Корфес, який згодом змальовував себе героєм цієї історії, рятівником золочівських євреїв, не потурбувався поїхати до замку і вислав свого підлеглого, майора Айтеля-Фридриха Пацваля.

Прибувши до замку коло третьої години, Пацваль, за одним свідченням, відіслав жінок і дітей, щоб вони не бачили, як солдати розстрілюють чоловіків. За іншим, він заявив, що вже було досить вбивства та що він дає есесівцям годину закінчити справу. Щойно Пацваль покинув замок, солдати знову почали стріляти.

Надвечір почалася злива, і вбивці, похапавши кулемети, побігли до будинків. У ямі серед останків жертв НКВД залишилися лежати розстріляні євреї. Пів десятка серед них уціліло. Уночі, при світлі повного місяця, вони почали вилазити й перекрадатися через вали. У місті – на вулицях, на ринку, на стадіоні – лежали мертві.

Вдосвіта наступного ранку до кімнати, в якій спав Корфес, увірвався його ад’ютант із тривожною вісткою: в замку знову вчинялося вбивство. Корфес помчав до замку. Там він застав натовп солдатів, які дивилися на яму двадцять метрів завширшки й п’ять метрів завглибшки. На дні стояли й лежали шістдесят-вісімдесят осіб, «здебільшого», як свідчив згодом Корфес, євреї. Діти й жінки плакали. Перед ямою лежали трупи. За нею стояли сотні інших євреїв, які чекали своєї черги. Навколо них бігав десяток цивільних. Деякі з них оперезалися ременями з ґранатами. Інші тримали заступи, сокири й мотики. Керували ними есесівці.

Один із цивільних націлився кинути ґранату в яму. Корфес зупинив його, наказав солдатам і цивільним покинути замок, викликав санітарів і звелів уцілілим вилізти з ями, мовляв, вони тепер під охороною німецької армії і їм нема чого боятися. Випадки знущання й насильства ще траплялися, – на похороні жертв НКВД 6 липня євреї копали могили й спускали в них труни, – але власне погром скінчився.

Із Золочева «Вікінґ» вирушив до Тернополя. Там НКВД теж залишив за собою трупи, і перший день окупації там також був спокійний, але за два дні есесівці й цивільні взялися громити євреїв.

***

Софія Грачова запитує, як історики трактують ці жахіття, і придивляється до розділу про колаборацію в «Нарисі історії України» Ярослава Грицака й до монографії Жанни Ковби «Людяність у безодні пекла». Критикує Грачова Грицака й Ковбу без милосердя. Обоє, на її думку, «марґіналізують» погроми, і обоє мають «арсенал неусвідомлених настанов, що дають змогу зробити факти зручнішими, а проблеми – менш болісними».

Ярослав Грицак відповів тим же: стаття Грачової, пише він, нагадує йому «велике поле розкиданих то тут, то там граблів». Закид зрозумілий. Грачова не викладає свої думки стисло й послідовно. До того ж, розповідаючи про золочівський погром, вона припускається помилок. Жертвами НКВД були не лише чоловіки, але й жінки та підлітки. Німці зайняли Золочів не 2 липня, а 1-го. Погром розпочався не 2 липня, а 3-го, і тривав не декілька днів, а півтора дня. Жертвами погрому в місті стали також жінки, може, й діти, але у в’язниці всі жертви були чоловіки.

Втім, і Грицак не виявив риґору. Він водночас заявляє, що визнає Грачовій рацію, і нарікає, що вона читала його книжку надто упереджено. Відповідати їй тепер він не може, але обіцяє зробити це згодом. Наразі Грицак обороняється арґументом, що «Нарис» вийшов 1996 року й не віддзеркалює його теперішніх поглядів, а один свій погляд на Голокост він ревізує в новій книжці «Страсті за націоналізмом».

Оборона слабка. Років десять тому Грицак написав у статті про переслідування євреїв, до якого українці вдавалися під час війни, що «одна із життєвих істин будь-якого режиму окупацій звучала зовсім не по-християнськи: жертва так довго винна у тому, що діється з нею, як довго вона не чинить опору своєму насильникові».

Передруковуючи статтю в «Страстях за націоналізмом», Грицак у передмові шкодує, що цими словами про тих, хто загинув за німецької окупації, кинув тінь на жертв нової непривабливої української влади, «які часто і не думали чинити свідомого опору», і дивується, що ніхто не вказав йому на це твердження. Але що він хотів сказати десять років тому, яка його теперішня позиція і яке значення все це має для усвідомлення Голокосту, й далі неясно.

Грицак також неуважний до подробиць і забуває, що він сам писав. «Якою могла бути чітко висловлена позиція організації [ОУН], "котра постійно використовувала в документах термін ‘жидокомуна’"?», – запитує Грачова. Не помітивши «вкладених» лапок і не схопивши, що Грачова цитує його, і цитує точно, – Грицак дає їй ляпаса: слово «постійно» зраджує її «непоінформованість».

Як і Грицак, Жанна Ковба погоджується, що Грачова має рацію. «Дай Боже, – пише Ковба, – щоб дискусія в "Критиці" стала приводом для обговорення і ширших проблем». Але в потоці патетичних звернень, риторичних фраз і недокінчених речень, які становлять її внесок у дискусію, важко вгледіти конкретні відповіді на закиди Грачової та зрозуміти, в чому вони однодумці.

Грачова слушно вказує на методологічні вади Ковбиної книжки: вона притягає такі поняття, як «етнічність», «етнічна поведінка» та «ментальність», щоб характеризувати українців, євреїв і поляків. До цього можна додати, що Ковба рідко покликається на літературу англійською, німецькою та польською мовами (а коли покликається, то перекручує прізвища й заголовки) і що її книжка рясніє описками, русизмами й багатослів’ям.

Ба більше, Ковба не церемониться з джерелами. Цитуючи свідка золочівських подій Степана Петелицького, вона робить низку помилок. Наводячи стенограму засідання Ради сеньйорів у Львові в липні 1941 року, на якому один учасник заявив: «Мені здається, що німецький спосіб жидівської справи нам не дуже підходить. Мусимо індивідуально розглядати поодинокі випадки», – Ковба викидає друге речення та заперечну частку в першому: «Німецький спосіб жидівської справи нам дуже підходить».

Але в оборону Ковби треба сказати, що хоча вона не входить у подробиці погромів, у межах, які вона для себе визначила, її розповідь не грішить кричущими помилками.

***

Якщо лишити осторонь міркування Грачової про українсько-польський конфлікт, про ксенофобію й антисемітизм як суспільні проблеми, про стан української історіографії та доцільність діялогу з євреями й поляками, то зі струменя докорів, які вона спрямовує на Грицака й Ковбу, можна виловити два.

Перший закид Грачова висуває Грицакові: він не довіряє єврейським джерелам, бо ті містять суперечності й позначені антиукраїнським почуттям, і виявляє поблажливість щодо українських свідчень, хоча вони теж суперечливі.

Грачова має рацію. Грицак справді привілеює українські джерела, але навіть їх використовує селективно. Він запевняє нас, наприклад, що «львів’яни, які пережили війну і залишилися в Україні, не пам’ятають будь-яких великих антиєврейських акцій». Коли обмежуватися до львів’ян, що залишилися в Україні, візьмімо свідчення Галини Дидик, яка в перші дні німецької окупації Львова пішла до в’язниці на вулиці Лонцького. У розкопаній ямі лежали розкладені трупи, згадувала вона. «Уявіть собі маму, що бачить знівеченого сина чи дочку. Одні плакали, інші божеволіли. Але є така людська риса: от ведуть колону жидів, а ці люди кидалися на них бити, бо їм здавалося, що то вони зробили. А то не вони, а тих, що це зробили, давно вже тут не було».

Грицак нефортунно висловлюється і про інші джерела. У німецьких документах про галицькі погроми, пише він, «не трапляються згадки про львівські погроми». Грицак помиляється. Ось запис у журналі 1-ї гірської дивізії 1 липня: «Під час наради командирів було чути стрілянину з в’язниці ҐПУ Львова, де євреїв примушено ховати українців (кілька тисяч), яких закатовано тут останніми тижнями. На наполягання українського населення дійшло у Львові 1 липня до справжнього погрому проти євреїв і росіян». А ось повідомлення, що його склав командир 800-го батальйону: «Різанина, яку вчинили червоні, розпалила лють до крайньої межі. 30 червня та 1 липня 1941 року почалися посилені акції насильства проти євреїв, які частково набрали найгіршого погромного характеру».

Докір Грачової Грицакові про його ставлення до джерел можна висловити й Ковбі. Якщо Грицак ремствує про стереотип «українця-жидофоба» і про те, як важко вирватися із «зачарованого кола» звинувачень, то Ковба скаржиться, що в спогадах очевидців «трагічно переплелися дійсні факти про закатованих совєтами українців і чутки про них, факти про забитих під час погромів євреїв і чутки про них». Ці стереотипи й сплетіння існують, і вони в’язкі й гнітючі. Сало Альтман говорить про «нащадків Хмельницького й Петлюри». Фаня Жорне-Лауфер, яка жила близько Бродів, згадує, як «українці-фашисти» ходили з закривавленими ножами й сокирами:

Хто впав у їхні руки, той гинув мученицькою смертю. Рахували, хто більше заріже. Грабували. Ми отримали листа з описом погрому в Золочеві від кузена, якому пощастило вдавати трупа на площі під час погрому. Лежав там закривавлений, але тільки поранений. Я вже не бачила добрих українців. Куди поділися порядні люди? Мій батько ходив насупленим. Він, який так вірив у добрих українців – своїх сусідів. Тільки мама казала: «Я завжди знала, що так буде, я казала кинути все і виїхати звідси». Ми чекали щоночі, чи прийдуть нас зарізати. Мої ровесниці потішали мене: «Як будуть вас різати, ми тебе не дамо, ти ж зовсім не подібна до жидівки». А я питала: «Маринко, а скажи, коли мають різати, якої ночі це має бути?» А вона на це: «Рада ще не ухвалила, але буде це, буде. Помилування на вас не буде».

Але Грицак і Ковба, може, тому, що вони не цілком звільнилися з полону неопозитивістської традиції, яка фаворизує «факти» і цінить документи й свідчення як зібрання «фактів», не розуміють, що українські джерела теж суперечливі, суб’єктивні й просяклі стереотипами. Ковба наводить пасаж зі спогадів Петелицького про те, як золочів’яни на смерть побили камінням єврея, який співпрацював із НКВД. Вона бачить у цій розповіді пояснення чи навіть виправдання погрому: єврей допомагав катувати українців, і його страта була справедлива. Розповідь підозріла. Чому Петелицький визначає українських жертв НКВД як невинних людей, а євреїв як колаборантів? Що значить єврей, «якого ми називали Шмулько»? Чи це справжнє ім’я справжньої людини чи вигадане ім’я вигаданого персонажа? Які злочини скоїв Шмулько, крім того, що працював у золочівській в’язниці? І чому Петелицький твердить, що українці нічого не зробили, коли побачили, як німці розстрілювали євреїв? Таке наголошення самозрозумілої бездіяльности – неозброєні цивільні не могли спинити озброєних солдатів – ховає щось недомовлене.

Це не значить, що не було євреїв-енкаведистів. Такі були. Проте в погромах страждали люди, не причетні до злочинів НКВД, і говорити про євреїв-убивць, але мовчати про убивць – росіян і українців, є антисемітизмом. Історія Шмулька – це або фантазія, або напівправда.

Але кожен спогад, кожен витвір людського мислення містить фантазії. Мусимо навчитися читати джерела як літературні тексти, членувати їх на тропи й метафори. Нам потрібні не тільки вмілості фактографа, який перевіряє все, що можна перевірити, – якого дня німці зайняли Львів, якого Золочів, – але й хист психоаналітика, котрий, вслухаючись у голос свідка, звертає увагу на його помилки й недомовки та запитує: чому ця людина конструює свою пам’ять, будує свою розповідь так, а не інакше? Чому вона мовчить про одне, побіжно згадує щось інше й розлого розповідає про щось третє? Чому Альтман називає українців нащадками Хмельницького й Петлюри? Чому Петелицький переконує нас, що євреї були колаборантами? Чому Жорне-Лауфер треба вірити, що не було добрих українців? Чому львів’яни, які пережили війну, не пам’ятають акцій проти євреїв?

За відправну точку в пошуках відповідей можуть правити міркування Генрі Абрамсона. Спільним для єврейської та української історії, на його погляд, є досвід вигнання. Євреї з римських часів жили на вигнанні, а українці становили спершу внутрішню колонію, а потім і діяспору. За тисячу років, що українці та євреї жили поруч, пояснює Абрамсон, вони розробляли «стратегії збереження групової цілости» і створювали архетипи й карикатури, щоб раціоналізувати факт вигнання. В антисемітській карикатурі єврея представлено як вічного розкладника українського суспільства. Українофобна карикатура змальовує українця як п’яного погромника. «Поставивши один одного в таких неґативних парадигмах, українці і євреї могли визначити себе мучениками й жертвами гніту, які заслуговують на визволення в політичному і навіть духовному розумінні».

І ми мусимо шукати відповідей на запитання: чому ми, читачі спогадів та свідчень українців і євреїв, цікавимося тим, а не тим аспектом пропонованих нам історій? Із якими упередженнями ми підходимо до наративів, що їх вивчаємо? Усі ми, звісна річ, бачимо те, що хочемо бачити. Але чому хочемо бачити так, а не інакше? Чому ми хочемо, щоб історія була саме такою, як її подаємо?

***

Другий закид, що його Грачова робить Грицакові й Ковбі, вагоміший і складніший. Вони засуджують погроми, але піддають сумніву їх обсяг. Визнають, що антисемітизм був поширений, але не погоджуються, що він спричинив погроми. І перекладають відповідальність за них із українців на німців, совєти і самі жертви. Тут Грачова теж має рацію. Грицак, наприклад, згоден, що деякі українці вбивали євреїв, але вважає, що питання в тому, наскільки їхня поведінка була добровільною.

Гляньмо ще раз на події в Золочеві. Золочівські погромники не діяли з примусу. Купцям, лікарям й священикам, які попросили в німецького командування дозволу влаштувати євреям відплату за злочини НКВД, не загрожував розстріл. Чолов’яги, які озброїлися штанґами, заздалегідь одягнувши роби, щоб не оббризкатися кров’ю, не знали тиску. В перші дні війни німці інспірували різанину, бажаючи викликати «самоочисні акції» й показати, що українці вітають визволення від «жидобільшовизму», – але не наказували вчиняти вбивство. Вони шукали поплічників.

До того ж, коли йдеться про відповідальність ОУН-б, нарікає Грачова, Грицак ставить надто помірковані претензії: керівники ОУН-б найбільше провинилися в тому, що не засудили антиєврейської політики нацистів. Грицак відповів по суті тільки на це одне звинувачення Грачової, але відповів повторенням того, що писав раніше (і що перед ним висловив Іван Лисяк-Рудницький): «Серед лідерів ОУН мав би знайтися бодай один, хто зрозумів би, що євреї є потенційними українськими громадянами, а тому їх варто взяти під захист».

Відкладімо етичне питання – чи звільнилася б ОУН-б від морального обов’язку, якби було ясно, що євреї не стануть громадянами української держави? – і подивімося на позицію організації. Грицак залюбки говорить про програмний і погромний антисемітизм і твердить, що першого в Україні не було. Проте антиєврейські упередження ОУН-б були і програмними, і погромними. Націоналісти вважали, що євреїв треба позбутися, і суперечки точилися тільки навколо того, як досягти цієї мети. Не всі погодилися б із Ярославом Стецьком, коли той запевняв німців, що стоїть «на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства», але, здається, ніхто не протестував проти того місця в документі «Боротьба і діяльність ОУН підчас війни», де написано: «Жидів ізолювати, поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу <...>. Коли б була непоборна потреба оставити пр. в господарськім апараті жида, поставити йому нашого міліціянта над головою й ліквідувати за найменші провини. Керівниками поодиноких галузей життя можуть бути лише українці, не чужинці-вороги».

«Кожен европейський народ має у своєму минулому ганебні сторінки, про які він волів би забути (точніше, кожен, окрім мого), – пише Лєшек Колаковський. – Чи можемо ми вимагати, щоб люди, які не брали жодної особистої участи у цих недобрих справах, відчували провину й сором?». У відповіді, яку Колаковський дає на своє запитання, – «якщо ми віримо в те, що нація – це духовна й моральна цілість, <...> то хіба добре вірити, що поряд з особистою відповідальністю існує ще й колективна», – можна чути настанову, яка таїться в зболілих міркуваннях Софії Грачової. Почуття провини – це спосіб зберегти зв’язок зі спільнотою.

***

У Польщі, Німеччині та Сполучених Штатах зростає зацікавлення галицькими погромами. Вже є десятки спогадів, наукових статтей і документальний фільм про золочівські події. Вони навіть фігурують у белетристичному творі для юних читачів. Не диво, що Богдан Гудь застерігав декілька років тому, що єврейські погроми можуть стати такими ж актуальними в Україні, як і в Польщі.

Наприкінці 1980-х Золочів заговорив про злочини, скоєні НКВД 1941 року. У вересні 1990 року золочів’яни відкрили пам’ятник на могилі, в якій поховані жертви більшовиків, із написом «Галичанам – батькам, матерям, сестрам і братам, замордованим більшовицькими катами, за честь і вірність Батьківщині 1939 р. – 1941 р.». А в липні 1995 року на місці, де 1941 року євреї руками розгрібали розкладені останки, Золочів посвятив капличку. «Вона буде як пам’ятник полеглим, закатованим борцям за Українську державність, символ незалежності народу і шана нових поколінь», – писала місцева газета.

Але про погром, про те, що мешканці міста вбивали інших мешканців, Золочів мовчить. Мовчать інші міста й містечка, де гинули євреї влітку 1941 року. Мовчить «Меморіял», який доклав стільки зусиль, аби виявити енкаведистські злочини. Мовчать, а то й опираються спробам розглянути погроми, історики України. Коли Дитер Поль, автор найретельнішого дослідження долі галицьких євреїв у роки війни, заговорив на конференції в Києві про участь українців у винищенні євреїв, один оунівець узяв слово, щоби збештати його. Публіка оплескала дискутанта. Український «наратив ожертовлення», за висловом Івана Химки, для євреїв місця не має.

«І через п’ятдесят років після страшних подій ми не чуємо закликів до помсти, до розправи над нелюдями з НКВД, – писала на початку 1990-х років Мирослава Бабінська, яка очолювала реставрацію золочівського замку. – Ми хочемо правди, щоб на ній виховати наступні покоління, свідомих патріотів з почуттями власної гідности і національної гордости». А в статті про енкаведистське душогубство в Золочеві Олена Задорожна, Мирослава Бабінська й Надія Гупало згадали пам’ять: «Її не витравиш, не проженеш, не обдуриш, не підміниш, не підкупиш. Невмолима пам’ять п’ять десятків літ тривожила сон і спокій тих, хто чув і бачив, що діялося в Золочівському замку-тюрмі».

Вони сказали більше, ніж гадали. Пам’ять золочів’ян не витравлено і не обдурено. Вони знають про лиходійство, скоєне в замку в червні 1941 року. Знають вони й про лиходійство, скоєне там у липні. І вони хочуть почути правду. Про всіх потерпілих і всіх винуватців. Але золочів’яни мовчать. Честь і хвала Софії Грачовій за те, що вона порушила цю зловісну мовчанку.

Коментувати